Закінчив художній факультет Івано-Франківського педагогічного інституту. Художнім ковальством почав займатись наприкінці 1988р. У 1992 році пройшов навчання в Європейському центрі підготовки фахівців по збереженню архітектурної спадщини під керівництвом професора Альфреда Габермана (м. Венеція, Італія).

Працює в галузі орнаментального та архітектурного ковальства та кованої скульптури. Багато років присвятив вивченню, розвитку та поширенню ковальського ремесла як мистецтва. Учасник багатьох міжнародних ковальських імпрез та виставок (Великобританія, Чехія. Італія, США, Франція, Білорусь, Бельгія, Литва).

Це перша персональна виставка – звіт, на якій художник представляє свою творчу діяльність і як автор робіт (серії «Дерево життя» та «Знаки»), і як дизайнер металооб’єктів в архітектурі та інтер’єрі (фото та виставкові об’єкти), а також як керівник ковальської майстерні та організатор і учасник міжнародних ковальських акцій (фото).

Нова серія робіт «Знаки» – це авторська інтерпретація хреста як сакрального знака, де на перше місце виступає не церковний канон, а різноманітність форм, виконаних старовинними та сучасними прийомами ковальства на основі народних традицій.

Виставка «Знаки» Сергія Полуботька у Івано-Франківську

Прочитати символічні знаки івано-франківського коваля Сергія Полуботька мають змогу мешканці обласного центру. У виставковій залі Спілки художників розгорнуто виставку робіт місцевого майстра.Заступник голови Спілки майстрів ковальського мистецтва України Сергій Полуботько є одним з організаторів знаного «Свята ковалів», виставок «Орнаментальне ковальство» в Івано-Франківську. Захоплення художнім ковальством, каже чоловік, йшло від потреби відновлення рідного міста. До речі, його твори мають попит і за кордоном.

Виставка вперше експонувалася  в  Києві, де викликала глибокий резонанс, одразу ж після того переїхала в рідне місто.  Художник дав їй назву «Знаки», ставши глибоко символічною для нього, бо тема символів приваблює його.
Тема хреста  закладена в підвалини свідомості кожної людини. Це не тільки художнє переосмислення канонічного релігійного хреста, що вже по собі є дуже глибоким знанням і світоглядом. Це також і тема перетину, перехрестя , що присутня в житті кожної людини.

Кожна робота – це маленька енциклопедія ковальських технік , майстерності – всього того з чого складається ремісничий багаж кожного коваля, але ці краплинки знань збирались автором на кожному відвідуваному ним фестивалі, симпозіумі. Зараз  ці скульптури слугують дороговказом , надихають на подальший творчість кожного коваля, що   побачив їх, так ніби торують шлях, показуючи безліч ковальських технік і прийомів уважному глядачеві.

Так решили около 25 кузнецов со всей Европы, приехавших по приглашению бургомистра Йозефа Хофмархера на рождественский кузнечный и фольклорный фестиваль в Иббзиц, что в самом центре Австрии.

Найти Иббзиц можно, но на карте надо хорошенько поискать крохотную точку (всего 4 тысячи жителей!) где-то в альпийских горах в километрах 150 на юго-запад от Вены.

Но горы зимой, свежевыпавший снег, зайцы перед твоим домом (хорошо, что не медведи!) – вся эта зимняя сказка!… Кто бывал в заснеженных горах – тот поймет меня! Словом, надо ехать!

Посмотреть было на что: три экспозиции народных умельцев, кузнечное шоу; попробовать тоже было что: рождественские блюда, традиционные австрийские напитки, знаменитые пончики…

Говорили, что они самые вкусные в Альпах; чтобы их попробовать люди шли по указателям через весь центр городка, становились в очередь на морозе, медленно продвигались в старинный дом, где в малюсенькой комнатенке три девицы готовили тесто, разделывали его и пекли пончики, раздавая их всем желающим.Около 100 килограмм теста выпекалось каждый день!

Женщине, постоянно занимающейся их выпечкой, вручили памятную скульптуру на открытии праздника.
Надо отметить, они были-таки действительно очень вкусными: с пылу, с жару, под горячий чаек на морозном воздухе да с хорошими друзьями!

Как раз ради этих встреч украинцы из Львова, Ивано-Франковска, Черновиц проехали 1100 километров, из Литвы – 1500 километров, из Словакии, Германии, Венгрии, Австрии – по 300-500 км. Такие встречи становятся местом для улыбок, смеха, рукопожатий, долгих бесед за общим столом далеко за полночь. Именно так люди соединяются в работе навсегда, долго идут по жизни как коллеги, встречаясь на новых и новых кузнечных мероприятиях.

Львовская академия искусств уже давно проложила дорогу в Иббзиц, и, надо отметить, что результаты этой работы очень плодотворны.

Город теперь есть гордым владельцем нескольких монументальных работ львовян, среди которых работа Ореста Ивасюты в мэрии, дипломные, но очень внушительные работы студентов «Ветроловы», скульптура на озере, совместная работа студентов под руководвстом О.Боньковского «Орнаментальная Украина» и др. Политика мэра города очень верна: предоставляя кров и материал для скульптур для украинских мастеров, город становится обладателем творческих и очень современных скульптур в металле. Гениальными креативными идеями всегда славились наши люди – редко существовали условия для их реализации!

В Австрии стоит проблема выживания маленьких городков: процесс оттока молодежи в крупные города стоит очень остро, как и во многих других местах. Но в Иббзице выход, кажется, нашли: они сыграют на возрождении кузнечества!

Исторически так сложилось, что металлом тут занимались издревле.

Речушка, вся в маленьких запрудах и плотинах, течет по самому центру города, и вода работает на благо общины: вращает водяные турбины, превращая энергию воды в звон молотов по наковальнях. Очень старые там сохранились и кузни с историческим оборудованием: кузнечными молотами на водном приводе. Местные жители выкупают старинные здания, делают кузни-музеи вдоль реки – так и возникла «Кузнечная миля», пошла раскрутка, повалили туристы – и вот тебе известность, развитие региона, живые деньги, которые туристы оставляют в Иббзице за пончики, сувениры, шнапс и чай.

Едут уже с самой Вены, с регионов, граничащих с Германией…Уже становится проблемой как разместить, накормить, припарковать автобусы с туристами. Некоторые участники бронируют отель за несколько месяцев до следующего фестиваля! Не это ли называется словом «известность», «слава»?!

Добились, чего хотели: люди узнали про праздник, приезжают семьями, у старинного города Иббзиц началась вторая молодость с мудрой подачи их бургомистра Йозефа Хофмархера.

Это его идеей было пригласить Альфреда Габермана переехать жить в Иббзиц, создать музей ковки, который откроется этим летом 2006 года во время международного кузнечного фестиваля «Ферракулум», возродить древние кузнечные традиции, как например, создать музей кованых топоров, производством которых славилась данная местность, а также привлечь многочисленных туристов.

Иббзиц организовывает один раз в два года кузнечный форум «Ферракулум» летом и ежегодно проводит Рождественские встречи зимой.

Традиционным зимним заданием есть отковать рождественскую звездочку. Задание простое, но уже какой год доказывающее, что идей для воплощения этой задачи –великое множество!

Звезда-комета, звезда-снежинка, острая, пушистая, колючая и мягкая… Звезда, откованная звездой…

Да-да, во второй раз блеснула мастерством звездочка Зигмундаса Желинскаса из Литвы, открытая летом на празднике кузнецов в Чехии. Безоговорочно он был признан лучшим, и по праву: он обладает неповторимым, узнаваемым стилем, совмещающим традиционные кузнечные приемы и современное, даже можно сказать, техногенное видение металла.

Приглашение литовской и украинской команд лично к профессору Габерману домой на обед, экскурсия на новую кузню Габермана, где все сделано с такой любовью, пониманием дела, по личным эскизам самого мастера.

Вообще-то, такая кузня – предел мечтаний каждого кузнеца, а возможность пройти курс обучения под руководством маэстро – реальность, потому как наборы учеников в группы проводятся регулярно. Для молодых кузнецов прослушать курс лекций самого Габермана – большая честь, а продолжать работать в его кузне – огромная ответственность!

На главной площади города кипит работа с утра до вечера: пять рабочих мест с пресс-молотом, горнами и наковальнями, работают команды кузнецов из разных стран, даже семейная команда из Ивано-Франковска, Украина – Сергей и Ольга Полуботько.

Справедливости ради надо отметить, что это был дебют Ольги на подобных кузнечных фестивалях!

Организация встречи была на высоком уровне, участникам выдавались 10 евро на питание, фирменные жилетки, рабочие места освещались и обогревались. Прошу заметить, что дело было в декабре в Австрии – холодно! – поэтому на площади люди грелись возле специальных «обогревательных» корзин с горящими дровами. Романтика: костры на главной площади, звон наковальни, пушистый снег…Ну чем не рождественская сказка?! Понравилось? Тогда приезжайте на следующий год сами: лучше один раз увидеть, чем сто раз прочитать!

Йшли кожен спочатку своєю дорогою, непростою та звилистою, але так мало статися, що їм неминуче треба було зустрітися в цьому житті. Так і вийшло – перетнулись їхні шляхи. Вони збагатили один одного, зрозуміли так, як можуть розуміти лише митці. А художники – це особистості, що живуть по своїх законах, бачать те, що є невидимим для інших.

Обоє починали відроджувати ковальство з кінця 80-х. Кожен бачив свій шлях по-своєму і прокладав свою дорогу, натираючи мозолі на руках, залишаючи шрами на серці… Лише тому роботи їхні такі живі, бо вистраждані, бо пройшли крізь душу!

Талановиті від природи – кожен має послідовників, учнів, власні фірми, що стало причиною для розвитку ковальства, підняло його на дуже високий для України рівень, служило поштовхом для початку відродження ковальства у багатьох людей в інших регіонах. Вони – каталізатори об’єднавчого руху серед ковалів на Україні, знані в інших країнах в мистецькому осередку, запрошувані на міжнародні зустрічі, виставки, конференції, демонстрації професійної ковальської майстерності. Одними з останніх спільних акцій були «Слов’янський базар 2005» у Вітебську (Білорусь), «Свято ковалів» в Івано-Франківську, «Город мастеров» у Донецьку.

Дарма, що сьогодні сніг… Гаряче золото у душах Михайла та Сергія розтопить обмеженість думок. Роздмухає політ творчості. Підніме на крилах найцінніші людські якості. Продовжить процес відродження ковальства на Україні та Прикарпатті.

Два імені, незнищенні серед снігу, серед вогню. Два імені, які несуть прадавній дух ковальства сьогодні.

Західний регіон представляє також викладач Львівської академії мистецтв Орест Івасюта. Перший з’їзд спілки відбувся у київському Домі архітектора.

– У розвитку сучасного ковальського мистецтва ми відстаємо від Європи, – розповідав кореспонденту “ВЗ” Сергій Полуботько. – Попри те, що у деяких європейських країнах традиції художнього ковальства були так само перервані Другою світовою війною, як і в нас. Малі архітектурні форми моєї роботи можна зустріти у передмістях Парижа та Вашингтона, у Бельгії та Чехії – ліхтарі, ворота, решітки, а от до створення скульптур я ще не дійшов.

І така тенденція спостерігається у дуже багатьох художників мого профілю в Україні. З кожним роком їх стає дедалі більше, але загальний якісний рівень їхньої майстерності зростає дуже повільно. Спілка спробує пришвидшити цей процес за допомогою освітніх програм. Ми збиратимемо найсвіжішу професійну інформацію, яка стосується ковальського мистецтва: від світових надбань до вітчизняних. Плануємо організовувати загальноукраїнські виставки та фестивалі, як той, що відбудеться шостого-сьомого травня в Івано-Франківську.

Запустити на телебаченні шоу ковалів, на зразок богатирських забав. Ми повинні домогтися того, щоб ковальське мистецтво визнали пріоритетним в Україні, щоб його почала підтримувати держава.

Розповідала Олена ЛАНЬ, www.wz.lviv.ua

Потім батько відкрив майстерню з виготовлення кахелю – там працювала вся сім’я. Також робили каміни. Андрій працював у слюсарному цеху батька. – Коли починав кувати, – розповідає Андрій, – справжньої кузні не бачив. Це тепер у мене вже п’яте горно.

Зараз він майстер. Що ворота зробити, що люстру чи підставку під вазони, а може і троянду – таку, як подарував дружині на День святого Валентина.

Ідеї в основному черпає з природи, інколи це математично прораховані форми. Андрій мріє викувати кістяк коня, впряженого у віз, у натуральну величину – якби лише був замовник на таку роботу…

Про київську виставку дізнався в Івано-Франківську на Святі коваля. Дуже хотів поїхати – насамперед поспілкуватися з однодумцями. Час тиснув, а задумка не приходила. – Ліг спати, – розповідає коваль, – а серед ночі кажу дружині: “Знаю, що буду робити”.

П’ять днів і ночей – по двадцять годин на добу кувалася Рибка на виставку. 2 червня виставка закінчилась, а Андрієва рибка так і залишилась у Києві – переїхала на іншу виставку – комерційну. Ймовірно, скоро “попливе” рибка у чийсь затишний котеджик чи кабінетик. Реальна ціна Андрієвого виробу, як йому сказали кияни, – 700-800 доларів, але він таку ціну на свій перший комерційний експонат поставити не ризикнув – оцінив себе скромніше.

У планах Андрія організувати і відкрити виставку народних майстрів Вінниччини у Ладижині, а ще коваль хоче, щоб його син Іванко, якому зараз усього одинадцять місяців, пішов батьківським шляхом. – Для нього вже маю коваделко, – поділився, ніби найсокровеннішим, – і воно потрібне мені інколи в роботі, але я спеціально не беру. Нехай Ваня сам поставить своє ковадло, де захоче… Звичайно, якщо захоче, нав’язувати йому я нічого не буду.
А поки синок росте, батько шукає помічників-однодумців, людей, близьких по духу. Бо: – Як казав один румунський коваль, один чоловік – то не коваль, двоє – півковаля, троє – коваль…

Розповідала Оксана ГАЙСИН